“Задля перемоги нам потрібна єдність на рівні всього суспільства” – докторка історичних наук Людмила Бабенко
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
У річницю незалежності України здається важливим почути думку науковця, педагога й історика про сучасні процеси й передумови їх формування в нашій державі. Адже для України і її розквіту та світової повноцінної інтеграції все ще тільки розпочинається.
Ми поговорили з докторкою історичних наук, професоркою Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Людмилою Леонідівною Бабенко.
Що здобула і втратила Україна за 31 рік незалежності?
Три десятиліття незалежності України у ХХ-ХХІ ст. стали продовженням державницьких прагнень українців у попередні століття, їх успіхів і поразок. Очевидно, що останні дали українцям і їхній політичній еліті низку історичних уроків, які зі змінним успіхом намагаємося аналізувати та виправляти упродовж останніх 30-ти років. На поставлене питання відповідати водночас і просто, і складно. Різні респонденти мабуть вибудували б ієрархію здобутків з неоднакових позицій, обравши наріжним каменем власний досвід, політичні уподобання, вид діяльності, належність до певної соціальної групи чи владної еліти тощо. Та й розуміння поняття здобутків і втрат може бути діаметрально протилежним.
На моє переконання найбільшим здобутком власне і є сама держава Україна на політичній і географічній карті світу з усіма атрибутами державності, а також усвідомлення незворотності державотворчих процесів. В Україні народилися і виросли кілька поколінь молоді, які вже не знають іншої України, окрім незалежної і суверенної. Зверніть увагу, що саме молоді притаманна висока готовність захищати державу та її цінності.
Важливим здобутком є укорінення в суспільстві нової демократичної системи цінностей, пріоритет свободи і демократії, що наближає нас до розвинутих країн світу. Попри певні похибки при опитуваннях, дані соціології переконливо свідчать, що українці все далі відходять від симпатій до «влади твердої руки». Так, майже 60% респондентів вважають, що демократія є найбільш бажаним типом державного устрою для України. Наші громадяни вважають Україну переважно демократичною країною, хоч і з певними проблемами, причому молодь вище оцінює рівень розвитку демократії у нашій державі, ніж люди старшого віку. Саме відстоювання демократії і незалежності спричинили Революцію гідності 2014 року, яку назвали переворотом української історії. Євромайдан як реакція на відмову екс-президента В. Януковича підписати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС одночасно стала й революційним протестом проти всієї корумпованої системи влади. Саме тоді українці показали свою гідність, відданість свободі та прагнення рухатися в бік Європи, а не росії.
У 2015 році відбулося підписання Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським союзом, а в 2017 році українці отримали безвізовий режим. У 2015 році Україна засудила комунізм та його злочини. Основою декомунізації стали 4 закони: про засудження комуністичного та нацистського режимів та заборону пропаганди їхньої символіки, щодо відкриття архівів КДБ, про правовий статус та вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX-му столітті, а також про увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні.
До беззаперечних здобутків незалежності слід віднести отримання у січні 2019 року Томосу про автокефалію Православної церкви України. ПЦУ стала 15-ю автокефальною церквою Вселенського православ’я. Відтоді парафії УПЦ (МП) по всій території нашої держави почали переходити у склад першої помісної церкви України. Набув чинності Закон про державну мову з 16 липня 2019 року. За чотири століття російського панування на українських землях мову забороняли понад 120 разів. Він передбачає, що єдиною державною мовою в Україні є українська, і вона обов’язкова для органів державної влади, в освіті, рекламі, торгівлі, медицині та ін.
Від 2014 року Україна започаткувала низку системних реформ в освіті, медицині, правоохоронній системі, фіскальній галузі тощо. Особливо відчутною стала територіально-адміністративна реформа. Чи можна це віднести до здобутків, враховуючи незавершеність багатьох із них або результат, далекий від очікуваного? Звісно так, тому що, порвавши з минулим, Україна обрала вектор руху до рівня високорозвинутих країн, стандартів, які приваблюють українців, а не сповзання назад у минуле.
Можна було б у День незалежності із заслуженим захопленням продовжити говорити про здобутки українців у науці, культурі, спорті, перемоги на Євробаченні, спортивних олімпіадах тощо. Але очевидними є й прорахунки української влади, політичної еліти, а також індиферентність багатьох громадян, які очікують простих рішень складних питань. До втрат, на мій погляд, варто віднести ігнорування владою в центрі і регіональних еліт на місцях питань ідеології, державницького підходу до національно-культурних проблем та захисту й підтримки української мови. Тільки зараз в умовах повномасштабної війни ми переконалися, що українська мова є маркером національної самоідентифікації. Тривалий час констатували наявність розколу в суспільстві по умовній лінії «схід – захід» й не мали політичної волі до його усунення. В Україні, на відміну від країн Балтії, не була проведена декомунізація й люстрація, які б унеможливили засилля старої комуністичної номенклатури в органах влади в державі, за яку її представники не боролися й не хотіли її. Ще одним негативним чинником бачимо помилки в реформуванні соціально-економічної сфери, які привели до різкого розмежування на полюси багатих і бідних, падіння життєвого рівня українців. Як наслідок це не тільки безробіття всередині країни, але й відтік робочої сили за кордон. За пів року повномасштабної російсько-української війни за офіційними повідомленнями межі країни залишили понад 5 млн. українців.
Як одну з найбільших загроз для України розглядають корупцію. Недооцінила українська влада й зовнішньополітичні ризики, зокрема тривале перебування в полоні так званої «багатовекторності» зовнішньополітичних інтересів та впливу «русского мира». Зрештою війни з росією не вдалося уникнути, з 2014 року було порушено територіальну цілісність України, анексовано Крим та частину Донбасу, а з 24 лютого цього року й істотну частину території на півдні і Сході країни. Зрозуміло, що це далеко не вичерпний аналіз питання, і його можна розглядати в різних аспектах, в тому числі й у дискусійній площині.
В чому, на вашу думку, полягають головні пастки посттоталітарного минулого, які заважають Україні розвиватися як сучасній європейській державі?
Над цим питанням замислюємося доволі часто, коли шукаємо відповіді, чому українське суспільство надто повільно рухається в омріяному напрямку створення сильної, процвітаючої, конкурентноздатної на світовій арені держави, до євроатлантичної інтеграції? Посттоталітарні суспільства, й українське не виняток, входять у демократію з родовими плямами страху, внутрішньої несвободи, відсутності соціального, економічного досвіду прийняття рішень, низькою комунікативною культурою. Політичні репресії, тотальний нагляд за повсякденним життям людини в радянському суспільстві створили особливий тип людини, який охрестили «гомо совєтікус». Часто така людина обтяжується одержаною свободою, воліє віддати право прийняття рішень за неї, по суті боїться демократії, очікує постійної опіки. Це явище називають «патерналізмом» як один з наслідків радянської спадщини. Зверніть увагу як і хто ходить на вибори різних рівнів – низький відсоток молоді і відносно високий людей старшого віку. Останні зазвичай дисципліновані, пам’ятають радянську владу і на виборах ловляться на вудку популістів, які щедро обіцяють повернути радянський рай і умовну ковбасу за 2 крб. 20 коп. У тоталітарних суспільствах владні режими підміняють собою громадянське суспільство, його як такого немає, отже й досвіду участі в політичних і громадянських процесах у людей немає. Зазвичай у постреволюційні періоди люди сподіваються швидкого вирішення соціально-економічних проблем, покращення життя, і коли цього не настає, суспільство починає впадати в зневіру. Так було, наприклад, в Україні після референдуму 1 грудня 1991 року. Соціологічні опитування показували, що вже через кілька років ті, хто голосував за незалежність, були розчаровані й заявляли, що якби голосування відбувалося зараз, вони б не відповіли ствердно. Розчарування наставало й після Помаранчевої революції, й після Революції Гідності у значної частини людей, налаштованих на швидкі зміни і власну мінімальну участь у наближенні тих змін. Суспільство, принаймні, значна його частина, виявилося не готовими до повсякденної рутинної державотворчої роботи. Пригадуються слова В. Винниченка, який у спогадах про період діяльності Центральної Ради емоційно писав: «О Господи! Яка то важка робота тягати каміння будови української державности, і якою простою вона буде видаватися через десятиліття». В одній з газетних статей зустріла вдалу метафору, коли українське суспільство порівняли з бігунами марафону : дуже швидко втомлюємося, розчаровуємося і починаємо шукати винних. Почасти це й небажання значної кількості українців бути відповідальними як у малих, так і великих справах.
Посттоталітарний синдром мабуть найбільш помітним є в формуванні політичної еліти незалежної України. Вона виразно характеризує епоху, світогляд, ідеологічну амбівалентність суспільства. В Україні, як і майже скрізь на пострадянському просторі, влада опинилася в руках партійно-державної номенклатури, у нас їх називали суверен-комуністами. Вони своєчасно перехопили ініціативу в національно-демократичних сил або навіть стали їх складовою. Переважна більшість державних структур, створених у радянські часи, просто трансформувалися у «нові», а стара управлінська еліта, здебільшого комуністи або так звані «червоні директори», теж стала «новою». Передусім вони сформували більшість у Верховній Раді (239 депутатів проти 146 опозиційної Народної Ради) і створювали правову базу нової незалежної України. Нонсенс, скажете ви, і будете праві. Націонал-демократи знали ЯК БОРОТИСЯ за незалежну Україну, але НЕ ЗНАЛИ ЯК УПРАВЛЯТИ нею, маючи за плечима досвід таборів, заслань, маргіналізації. Україна увійшла в незалежність з президентом, який у 1980-х рр. перебував на високих щаблях компартійної влади і вийшов з КПУ тільки після провалу путчу 1991 року в Москві. Молоде поповнення владних кабінетів і бізнес формувалися з вихідців з комсомолу і це неважко простежити хоча б на прикладі відомого політика Сергія Тігіпка. Привертає увагу й певний символізм невідрізаної пуповини зі старою системою – нові органи влади залишилися у приміщеннях колишніх обкомів і райкомів компартії.
На жаль, ми втратили динамізм у національно-патріотичному вихованні суспільства і в світоглядних орієнтирах залишилися рудименти радянських цінностей, які постійно підживлювалися незабороненими відверто антиукраїнськими політичними силами, зокрема комуністами, численними проросійськими партіями, які проповідували повернення назад в СРСР. Спекулювання політиків-популістів на економічних негараздах було можливим через громадянську незрілість, невисокий рівень осмислення та аналізу політичних обіцянок, а це теж є наслідком тривалого перебування українців в імперському , а потім і тоталітарному просторі.
На жаль, високий ступінь інтегрованості в стосунки з Росією, загравання політиків з державою, яка ніколи не визнавала права України на окремішність своєї історії, підживлення проросійських настроїв на хвилі так званої «спільної історії», нав’язаної пропагандою, ми отримали поглиблення внутрішньої кризи. 2014 рік розкрив справжні наміри Росії, а 2022 рік остаточно оприявнив наші помилки й невивчені уроки історії.
Полтава одночасно – серце української духовності й культури, а разом з тим «місто руської слави» за ідеологією пропаганди агресора. То в яких площинах можна і потрібно впливати на побудову нової української міфології, пов’язаної з нашим містом? Які символи зможуть підштовхнути Полтаву до розвитку?
Полтава – частина України, її історії. Чи є вона «серцем української духовності», однозначної відповіді на це питання у мене немає. Вона дала світові визначних діячів у різних галузях, тут народилася «Енеїда» Івана Котляревського. Але офіційна імперська, а потім і радянська офіційні ідеології справді зробили її «містом руської слави». Флюїди цієї ідеології міцно засіли і в свідомості полтавців. Порушення нагальних питань творення українського візуального та пам’яттєвого просторів у Полтаві, декомунізаційні заходи та перейменування геонімів викликають нерозуміння і спротив. Із завзяттям, гідним кращого застосування полтавці в соцмережах та на інших рівнях борються за пам’ятники Петру І, Пушкіну, меморіальні знаки тощо. Міська влада надто інертна у вирішенні цих питань, не демонструє політичної волі до очищення міського простору від російських імперських та радянських символів на відміну від інших міст України. Мова йде не про руйнування пам’ятників, а їх переміщення на відповідні музейні локації з дотриманням процедури, тому звинувачення на адресу громадських ініціатив безпідставні. Між тим громадськість робить те, що мала б робити міська влада у контексті українського законодавства. путін неодноразово згадував Полтаву у своїх виступах напередодні повномасштабної агресії, нахвалявся провести військовий парад біля пам’ятника Слави у Корпусному парку. Риторика колаборанта-втікача екс-нардепа від забороненої партії ОПЗЖ Іллі Киви на російських телеканалах також маніпулює фактами історії нашого міста та подіями, яким присвячені пам’ятники. Тож питання: кого чекають ці пам’ятники, які уславлюють події російської, а не української історії? Вважаю, що ці питання потребують вирішення, щоб не викликати іронічну посмішку про Полтаву як «духовну столицю», особливо на тлі зруйнованих архітектурних пам’яток у центрі міста.
З історичного погляду чи можна було уникнути агресії росії в сучасному періоді, що до неї призвело?
Аналізуючи три десятиліття українсько-російських відносин, експерти та аналітики, передусім західні, прогнозували їхню військову фазу. Чим далі Україна дрейфувала на Захід, не лише декларувала, але й докладала дипломатичних зусиль, проводила реформи, закріплювала законодавчо курс на євроатлантичну інтеграцію, тим більш агресивною ставала риторика Росії. Імперська ментальність Росії і її вплив у світовій політиці були зачеплені на початку 1990-х рр., коли розширився блок НАТО за рахунок постсоціалістичних країн. Свою потужність вона намагалася утвердити за рахунок колишніх радянських республік і Україна відігравала в її імперських планах ключову роль. Упродовж усіх трьох десятиліть незалежності росія безперервно розв’язувала «газові», «ковбасні», «інформаційні» війни, створювала провокативні ситуації на грані війни, як наприклад конфлікт навколо острова Тузла, місць базування Чорноморського флоту тощо.
Сучасна російсько-українська війна – це війна за незалежність України, якій передувала війна ідеологій. Для нашої країни основна ідеологічна проблема – позбавлення залишків радянськості, остаточне формальне і фактичне інтегрування у європейський простір, а для путінської Росії – це спроба реанімації СРСР з усіма його ідейно-політичними атрибутами та символами, в тому числі повернення трактувань історичних наративів в дусі радянських підручників: міф про те, що Україну створив Лєнін, фактична реабілітація Сталіна як «видатного стратега й геополітика», виправдання масових сталінських репресій та існування ГУЛАГу тезою «но ведь были и враги».
путін в одному зі своїх виступів сказав, що найбільшою історичною трагедією він вважає розпад СРСР. Тому зусилля російського політичного керівництва були спрямовані на повернення України в статусі колонії до складу росії, а краще – через керовані маріонеткові квазідержавні утворення (терористичні проєкти ЛНР, ДНР, Новоросії). Позбутися повністю впливу москви Україна не могла через ідейно-політичну та й фінансову залежність її очільників, адже й В. Івашко, і Л. Кравчук, і Л. Кучма, і В. Янукович, і В. Ющенко не виявили політичної волі, щоб позбутися пут кремля.
Не випадково сьогодні проводять паралелі між путіним і Гітлером, які сповідували принципи «поділяй і владарюй», «мета виправдовує засоби». Для підтримки своєї популярності російському диктатору постійно потрібно знаходити або конструювати образ ворога і вести боротьбу з ним, підтримувати напружену ситуацію у своїй країні і в світі, щоб виправдати агресивні імперські наміри. Цілком очевидно, що ця війна була неминучою, і є продовженням багатовікової імперської експансії москви, яка без України залишається без історичних витоків, без необгрунтованих претензій на центр світового православ’я і слов’янського світу.
Україна надзвичайно динамічно змінюється, навіть якщо ми не помічаємо ці зміни роками. Змінилася суспільна свідомість, ідентифікація, стандарти життя. Якою вам бачиться Україна після перемоги? Або інакше, що нам потрібно остаточно залишити в минулому, щоб вибороти майбутнє?
Безумовно, Україна позитивно змінюється, саме це й дратує росію, а тепер і Білорусь, які розуміють, що їхні суспільства та еліти також можуть обрати інший, демократичний шлях, відмінний від авторитарних режимів. Щоб зрозуміти якість і динаміку наших змін, достатньо подивитися на молодь, її освітні і кар’єрні успіхи, бажаність наших фахівців у всіх сферах економіки, інтелектуальної сфери розвинутих країн Заходу. «Домашнім завданням» нашої держави після перемоги в російсько-українській війні буде створення робочих місць і сприятливих умов для працевлаштування для наших громадян у себе вдома.
Нам треба дуже багато працювати над самими собою, аби позбутися впливу чужих ідентичностей, відчути свою українськість, а це наблизить нас до завершення формування політичної нації.
Суспільство потребує вагомих історичних знань для формування національної пам’яті, код якої має бути українським, наповненим нашою інтелектуальною, культурно-мистецькою спадщиною, іменами українських діячів, яких знає світ, а ми часто не знаємо або знаємо мало.
Задля перемоги нам потрібна єдність на рівні мікроспільнот і всього суспільства. Дуже влучно про це сказав блаженнійший Любомир Гузар: «Україна не поділяється на захід і схід. Вона поділяється на тих, хто любить Україну і не любить». Наші регіональні, культурно-етнографічні відмінності мають лише підкреслювати унікальність України.
Відрадно, що за даними останніх соцопитувань абсолютна більшість опитаних (більше 70%) скоріше або дуже пишаються українським громадянством. Цей показник соціологи відстежували упродовж останніх 19 років, і він постійно зростав.
На думку опитаних, віра в краще майбутнє найчастіше об’єднує людей в українському суспільстві, так вважають 36%. Знову ж таки частка респондентів, які вбачають більше позитивного за період незалежності, значно вища серед молоді, аніж серед старшого покоління. Найбільшим злом всередині країни і держави українці вважають корупцію, зловживання владою, корумповану судову систему, неефективну боротьбу зі злочинністю, бідність.
Отже, бережімо Україну, незалежність якої українці виборювали, відстоювали й продовжують відстоювати дорогою ціною. Іншого шляху, аніж вистояти, сьогодні у цій жорстокій війні, у нас немає. Завершити хотілося б словами Вячеслава Чорновола: «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її втративши». Та пам’ятати слова іншого великого українця Євгена Чикаленка, який закликав любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені.
Спілкувалася Марія Бойко
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
